Українці в ЄС — стратегічний капітал України і водночас мішень російського гібридного впливу

Інститут національної стійкості та безпеки презентував результати якісного соціологічного дослідження «Система російського гібридного впливу на українців в ЄС: наративи, канали, загрози», присвяченого адаптації, ідентичності та вразливостям тимчасово переміщених українців у країнах Європейського Союзу.

Дослідження провела Лабораторія соціологічних досліджень ІНСБ на чолі з Катериною Настоящею в лютому–квітні 2026 року. У його основі — 100 глибинних інтерв’ю з українцями у п’яти країнах ЄС: Бельгії, Франції, Італії, Німеччині та Польщі. Дослідження має якісний характер і аналізує не статистичні показники, а глибинні механізми адаптації, збереження ідентичності, медіаспоживання, психологічного стану та вразливості до російського впливу.

Ключовий висновок дослідження: тимчасово переміщені українці в Європі є одночасно недовикористаним стратегічним капіталом України та мішенню скоординованого російського гібридного впливу. Йдеться не лише про гуманітарний чи соціальний вимір, а про питання національної стійкості, демографічної безпеки, інформаційної політики та збереження української ідентичності за кордоном.

«Мільйони українців у Європейському Союзі — це не лише історія вимушеного переміщення. Це частина українського суспільства, яка може залишатися потужним ресурсом України. Але якщо держава та європейські партнери не працюватимуть із цією аудиторією системно, цю прогалину заповнюватиме російський вплив», — зазначила директорка Інституту національної стійкості та безпеки Рена Марутян.

За висновками ІНСБ, церковний канал є одним із найстійкіших елементів російської мережі впливу, адже працює не лише через ідеологію, а й через емоцію, звичку, потребу в спільноті та відчуття «дому». Для частини українців за кордоном парафія стає місцем соціальної підтримки, дитячих гуртків, недільних шкіл, побутової взаємодопомоги та психологічного прихистку — і саме тому може непомітно перетворюватися на канал нормалізації російської присутності.

Дослідники фіксують, що особливу небезпеку становлять структури УПЦ МП, які за кордоном можуть подавати себе як «українська церква», використовуючи довіру, мову, релігійну звичку та запит людей на знайоме середовище. Такий вплив є особливо чутливим для старшого покоління, яке частіше орієнтується на традиційні медіа, церковні практики та ностальгійні образи «спільного минулого», а також для родин із дітьми, які шукають українськомовні або російськомовні осередки позашкільного життя.

У дослідженні наголошується: заборони самі по собі не вирішують проблему, адже приналежність до таких середовищ часто є не політичним вибором, а наслідком самотності, звички й відсутності альтернативи. Ефективною відповіддю має стати не лише викриття російського впливу, а й розбудова живої української інфраструктури поруч із громадами — українських парафій, капеланських мереж, суботніх шкіл, культурних центрів і просторів підтримки, які можуть витісняти проросійські середовища не адміністративно, а через довіру, присутність і якість взаємодії.

Одним із найважливіших висновків дослідження є те, що життя за кордоном у багатьох випадках не послаблює, а навпаки — кристалізує українську ідентичність. Частина респондентів свідомо переходить на українську мову вже після виїзду з України, гостріше відчуває належність до української нації та переосмислює власну ідентичність через досвід війни й еміграції.

Водночас дослідники зафіксували вразливі групи — насамперед амбівалентних і деполітизованих українців, які поєднують проукраїнську позицію з окремими російськими наративами або уникають політичної визначеності. Саме такі групи, за висновками дослідження, є найбільш чутливими до когнітивного впливу Росії.

Окрему увагу в дослідженні приділено темі повернення. За висновками ІНСБ, рішення родини про неповернення може ставати незворотним уже через 3–5 років перебування за кордоном. Головним чинником у цьому процесі є не лише економічна ситуація, а насамперед шкільна інтеграція дітей. Дослідники називають це явище «школою-Рубіконом»: на третьому році перебування дитина дедалі більше ідентифікує себе зі своїм класом і соціальним середовищем у країні проживання, а згодом рішення про повернення стає неможливим без жертви інтересами дитини. Саме тому розвиток мережі українських суботніх і недільних шкіл у Європі є не питанням культурного дозвілля, а інструментом збереження національної ідентичності.

Ще один важливий висновок стосується медіаспоживання. Дослідження описує його через метафору «інформаційної пуповини»: фізично українці перебувають у Європі, але інформаційно продовжують жити в українському новинному просторі. Основним джерелом новин для багатьох залишаються Telegram-канали, тоді як місцеві медіа країн перебування майже не присутні у щоденному інформаційному раціоні.

За висновками дослідників, медіаспоживання є не нейтральним фоном, а чинником психологічної стійкості. Чим глибше люди занурені в безперервний потік новин з України, тим вищими стають тривожність, виснаження та відчуття паралічу дії. Натомість свідоме дозування інформації допомагає зберігати функціональність, працювати, підтримувати дітей і допомагати іншим.

Дослідження також показало, що російський гібридний вплив на українців у ЄС не є набором випадкових епізодів. Це єдина мережа каналів і наративів, яка діє через цифрову дезінформацію, церковні структури, псевдоукраїнські ініціативи, культурно-академічну присутність, побутове середовище та політичне лобіювання.

Наративи адаптуються до конкретних вразливостей різних груп. Молодь є мішенню для цифрових форматів — TikTok, мемів, ігрових середовищ і деполітизованих меседжів на кшталт «усі однакові». Жінки середнього віку можуть ставати об’єктом впливу через батьківські чати, дитячі гуртки, психотренінги російською мовою або парафіяльні середовища. Чоловіки середнього віку вразливі до наративу «Україна не цінує своїх» на тлі декваліфікації, втрати статусу й мобілізаційної тривоги. Старший вік — до впливу через ностальгійні наративи, телебачення, церковні практики та образ «спільного минулого».

За країнами вплив має різну глибину і різну конфігурацію. Найсильніші ризики дослідження фіксує в Італії, де проросійський вплив накладається на довоєнну діаспору, релігійні структури та побутову залежність частини українців від роботодавців. У Німеччині та Франції особливо помітним є цифровий фронт російських інформаційних операцій. Бельгія має значення як інституційний вузол поруч із центрами ухвалення рішень ЄС і НАТО. Польща, за висновками дослідження, демонструє найменший рівень такого впливу серед п’яти країн завдяки мовній та культурній близькості, вищій зайнятості українців і наявності української капеланської мережі.

Важливою темою дослідження стала декваліфікація. Українці з вищою освітою та професійним досвідом часто працюють нижче своєї кваліфікації через мовний бар’єр, складність нострифікації дипломів або специфіку ринку праці. Дослідники наголошують: це не лише економічна проблема, а й безпековий фактор, адже професійна фрустрація може підсилювати наративи про те, що «Україна не цінує своїх» і що повернення не має перспективи.

Окремо ІНСБ звертає увагу на українське підприємництво в Європі як недооцінений ресурс. Підприємництво допомагає зберігати професійну ідентичність, створює робочі місця для співвітчизників і може стати основою для економічних зв’язків з Україною. Водночас жодна з п’яти досліджених країн не має системних програм підтримки саме українського підприємництва.

Дослідження також зафіксувало значне психологічне виснаження українців за кордоном. Люди живуть у «двох реальностях»: фізично облаштовують побут у країнах ЄС, але емоційно залишаються в Україні — у новинах, тривогах, очікуванні, провині та відповідальності за близьких. Особливо важким є стан матерів, які часто приховують власне виснаження заради дітей. При цьому жодна з п’яти країн, охоплених дослідженням, не має системної україномовної психологічної підтримки.

Серед ключових рекомендацій ІНСБ — розвиток україномовної психологічної підтримки в країнах ЄС, мережі українських суботніх і недільних шкіл, програм нострифікації кваліфікацій, підтримки українського підприємництва, посилення видимості українців у європейському та українському медіапросторі, а також розбудова живої української релігійної та громадської інфраструктури поряд із громадами.

Інститут також наголошує на необхідності єдиного механізму координації українського активізму при представництві України в ЄС. Саме активні українські громади, особливо жіноче ядро середнього віку, сьогодні виконують роль паралельної інфраструктури виживання: створюють школи, гуманітарні ініціативи, культурні проєкти, громадські організації та мережі взаємодопомоги.

«Навіть якщо частина українців не повернеться фізично, стратегічне завдання України — зробити так, щоб вони не втратили національної ідентичності. Тоді вони залишатимуться не втраченою демографією, а амбасадорами України в Європі», — підкреслили в ІНСБ.